Oksana Stomina, Ma non ditelo a nessuno

Sette poesie dell’autrice ucraina tradotte da Valeria Tsekhmaystrenko e Guido Cupani. Mi scrive Guido a proposito della traduzione:
Valeria ha tradotto letteralmente i testi e mi ha dato indicazioni sulla metrica e sulle rime; io ho adattato queste informazioni in versi italiani, cercando di riprodurre assieme contenuto e forma. Le rime sono per lo più alternate o baciate, e spesso imperfette (così anche in italiano). Il verso ha in genere cinque accenti, con piedi di lunghezza variabile; in italiano ho usato pentametro ed esametro (con una certa libertà) e in un caso (Reportage) un settenario doppio, che mi sembra adatto all’argomento “infantile” del testo.


СТРАШНО

Страшно про це писати. Це римувати – наче
Знову й знову йти по золі гарячий,
Брати й тримати-тримати  її в долоні, 
Бути убитою з ними разом, в полоні
З ними разом, бути тим, хто шукає досі,
Бути в підвалі, в окопі, в труні, в облозі,
Бути останнім лікарем у шпиталі,
Матір’ю, син якої на «Азовсталі», 
Бути похованим заживо під завалом…
Щоб написати про це, жодних слів замало!
Щоб написати не вистачить серця навіть.
Щоб написати про це, є лише ненависть!
Пишуться про таке лиш погані вірші.
Дуже погані вірші. Й дедалі гірші….

HO PAURA

Ho paura a scriverne. E in rima – è quasi
camminare ancora e ancora sopra le braci,
raccoglierle e prenderle, prenderle fra le mani,
essere in trappola insieme a loro, ridotta a brani
con loro, essere assieme a chi cerca ancora,
essere sotto terra, in trincea o nella bara,
essere l’ultimo medico in ospedale,
essere madre di un figlio ad “Azovstal”,
essere fra le macerie, sepolta viva…
mi mancano le parole mentre scrivo!
Mi manca il cuore, davvero non c’è modo
di scrivere su questo, soltanto l’odio!
Solo versi cattivi escono fuori.
Versi molto cattivi. E sempre peggiori…

*

РИМОВАНИЙ РЕПОРТАЖ ІЗ
МАРІУПОЛЬСЬКОГО ПІДВАЛУ

В наше місто приперлись потвори, жорстокі й вперті.
Не шкодують нікого з людей. Взагалі нікого!
Мені трішечки лячно, бо прагнуть й моєї смерті.
Я не дуже і розумію, що їм із того?

Мені – вісім. Ну, майже. Я вчусь, тобто вчився, в школі.
Віднедавна у нас із батьками немає дому,
Тож живу у підвалі та іноді мимоволі
Нишком плачу. Але ви про це не кажіть нікому! 

Тато – десь там. І мама багато мовчить про нього.
Я її розумію, втім я не боюсь відколи
Він сказав, що повернеться цілим і з перемогою, 
А мій тато ніколи не бреше мені, ніколи!

Дядько Вітя, старенький із нашого дому, вижив!  
Взагалі він щасливий, бо він на подвір’я ходить!
Розпалив там багаття, щоб всі готували їжу.
Замість дров розібрав на бруски дерев’яні сходи

У старому сараї – його все одно розбили. 
І дитячий майданчик – стріляли, мабуть, наосліп.
Замість клумби у нашому дворі тепер могили. 
Я не бачив, та чув, що говорять про це дорослі.

Ми тепер не читаєм книжок, бо немає світла
Я лягаю раніше, заплющую швидко очі
І бажаю бажання: щоб швидше весна розквітла,
Щоб замовкли гармати. А ще я додому хочу.

Там у мене залишились велик і залізниця.
А ведмедиком я вже на грав, бо дорослий надто.
Він сидів на поличці та звідти на нас дивився.
Я сумую за ним, бо його купував мій тато.

Нас в підвалі багато, велика родина, наче.
Ми тут граємо в хованки, на ніч читаєм вірші.
Лиш бабуся Андрійка, що з дому навпроти, плаче,
А Андрійко чомусь у підвал не приходить більше…

REPORTAGE DA UN
SOTTERRANEO DI MARIUPOL

Assaltano il paese mostri crudeli e forti.
Non hanno compassione, come il gatto col topo.
Sono un po’ spaventato. Ci vorrebbero morti.
E proprio non capisco perché, a quale scopo.

Ho otto anni quasi. E vado (andavo) a scuola.
Da un po’ non ho più casa. Coi genitori in uno
scantinato ormai vivo, e quando sono solo
a volte piango. Ma non ditelo a nessuno.

Papà – è là fuori. Mamma tace molto di lui.
Ma io non ho paura. So che tornerà intero,
intero e vittorioso, passati i tempi bui.
È lui che me l’ha detto. Papà è sempre sincero.

Zio Vitya, il mio vicino, è vivo, per fortuna!
Ed è tanto felice di uscire nel cortile!
Ha preparato un fuoco che serve da cucina.
Lo tiene sempre acceso col legno delle scale

dalla vecchia cantina – crollata per le bombe.
Nel parco giochi – pare sparassero a tappeto.
Dove c’erano aiuole ora ci sono tombe.
Non l’ho visto: gli adulti ne parlavano in segreto.

Non ho luce per leggere i miei libri. Alla sera
vado a dormire presto e quando chiudo gli occhi
subito desidero: che venga primavera,
che tacciano i cannoni. Di ritrovare i giochi.

A casa ho la mia bici e la mia ferrovia.
Con l’orso non giocavo, io sono grande già.
Ma dalla mensolina mi ha visto andare via
e ora mi manca. Era un regalo di papà.

Siam tanti qui nascosti, una famiglia sola.
Giochiamo a nascondino, cantiamo tutti insieme.
Ma la nonna di Andriyko piange e non si consola,
e Andriyko, chissà come, nel rifugio più non viene…

*

ТІЛЬКИ НЕ ЦЕ!

Боже, подбай-но, щоб не довелося ховати
Рідних дітей! – шепотіла розгублена мати
В темряву, ніби вдивляючись Богу в лице. –  
Тільки не це, чуєш, Господи! Тільки не це!

Боже, врятуй! Мені більше нічого не треба… –
Мати молилась – Всевишній дивився із неба  
Й плакав. Безбарвно, безмовно, без сил, без зупину,
Плакав, бо знав, як нестерпно втрачати дитину,
Плакав, бо знав наперед все, що станеться далі,
Плакав, бо стіни не надто міцні у підвалі…

А над землею кружляли крилаті потвори,
Падали бісові бомби і множили горе.
Місто палало і перетворилось на пекло,  
Бісові діти його руйнували запекло.
Тіні  лягали під ноги й тремтіли здичало,
Навіть сирена у місті тривожно мовчала.

Плакав Творець, не ховаючи розпач і втому,
Плакав, неначе це вин винуватий у тому,
Як безпорадно руйнуються стіні бетонні,     
Більше не в силах над ними тримати долоні.
Плакав, бо мусив задути невинну свічу.        
Плакав, бо люди, як завжди, його не почули.

MA NON QUESTO!

Dio, che questa tortura almeno ci sia risparmiata, 
di seppellire i nostri figli – la madre spaesata
mormorava al buio, cercando Dio con gli occhi –
Tutto ma non questo, Signore! Non questo ci tocchi!

Dio, salvaci! Non ti chiederò più niente… –
così la madre. – Guardava dal cielo l’Onnipotente
e singhiozzava. Senza colori, parole, conforto,
conoscendo lo strazio impossibile di un figlio morto,
conoscendo in anticipo tutti gli eventi futuri,
singhiozzava, ché del sotterraneo eran deboli i muri.

E sopra la terra volavano in cerchio alate creature,
schianto di bombe diaboliche moltiplicava il dolore.
La città diventava nel fuoco un inferno atroce,
preda di figli diabolici di devastante ferocia.
Ai loro piedi, tremende ombre tornate selvagge,
alla sirena silente pure mancava il coraggio.

Il Creatore piangeva, senza celare lo strazio,
come se fosse sua colpa la nera disgrazia
del cemento schiantato, del muro incapace di reggere,
che la sua stessa mano più non poteva proteggere. 
Singhiozzava, a soffiare su una candela innocente.
Singhiozzava per l’Uomo, che come sempre non sente.

*

Задля поховання загиблих від російських бомбардувань містян в Маріуполі відкрили давно законсервоване старе історичне кладовище в середмісті, адже доступу до муніципального цвинтаря вже не було. Тіла, в кращому разі огорнуті тканиною, ховали в «братській» могилі – одному на всіх довжелезному і глибокому рові… 

Посуньтесь, прабабусі й прадіди!
На нашому старому кладовищі
Є трішки місця. Тож несем сюди!..
Ці тищі
Лягають в цей занадто довгий рів –
Безвинно, безпорадно, безіменно.  
У цьому місті смертність в цій порі
Шалена.

Бо «злива» – надто влучна і рясна,
Бо «Град» не припиняється надворі, 
Бо надто «руськой» видалась весна
Цьогоріч.

Per seppellire i morti dai bombardamenti dei civili a Mariupol è stato riaperto un vecchio cimitero storico preservato nel centro della città, perché non c’era più accesso al cimitero municipale. I corpi, avvolti al massimo in un tessuto, sono stati sepolti assieme in una fossa comune – un solo fossato lunghissimo e profondo.

Fate posto, bisnonni e bisnonne!
Nel nostro vecchio cimitero 
c’è un po’ di spazio. Allora portiamoli qui!…
A migliaia
si sdraiano in questa fossa troppo lunga –
innocenti, desolati, senza nome.
In città al momento il tasso di mortalità
è folle.

Perché la “pioggia” – è troppo precisa e fitta,
perché la “grandine” fuori non si ferma,
perché la primavera si rivelata troppo “russa”
quest’anno.

Nota: “Grandine” (“Grad”) è il nome di un famoso sistema missilistico russo, e la stessa “pioggia” è quella dei missili. “Primavera russa” è un termine propagandistico per indicare le cosiddette ribellioni filo-russe in Ucraina, orchestrate dal governo di Mosca. Cfr. QUI

*

КОЛИ Я ЙШЛА

Коли я йшла, з неба падали не зірки.
Спогад про це пронизливий і гіркий.
Знаю, мій Маріуполю, й за роки
Це не минеться. 
Навіть в житті наступному мимовіль
Я відчуватиму невиліковний біль.
Що там мого залишилося в тобі?  
Тільки серце.

Що там мого залишилось? Тільки дім.      
Очі пече розпачі чорний дим…
Скільки в мені виявилось води 
Й  жалю! 
Скільки в мені пам’яті! Вір не вір,
Кожна з твоїх вулиць веде в мій двір,
І як завжди сонце моє встає
Над «Азовсталлю».

Той твій прощальний погляд, останній сум
Я, наче хрест свій відтепер несу.
Кожної ночі плачу твою росу, 
Мрію мрії.
Що там мого залишилось? Тільки я.
Ти – мій незгасний вогник, ти мій маяк! 
Я повернусь до тебе, душа моя,
Місто Марії!

SOPRA I MIEI PASSI

Sopra i miei passi, non erano stelle cadenti.
Il ricordo è amaro e penetrante.
Gli anni, mia Mariupol, non basteranno
a cancellarlo.
Anche nella prossima incarnazione
il dolore non troverà guarigione.
Cosa di mio è rimasto in te?
Il cuore soltanto.

Cosa di mio è rimasto? Solo la casa.
Acre fumo di disperazione l’ha invasa.
Ma quanta acqua in me
e quanta pena!
Quanta memoria in me! Che tu ci creda
o no, porta al mio cortile ogni tua strada,
e il mio sole come al solito sale
sopra “Azovstal”.

Quel tuo ultimo sguardo, ultima nostalgia
lo porto come una croce di qui in avanti.
Ogni notte la tua rugiada è il mio pianto,
miei i tuoi sogni.
Cosa di mio è rimasto? Io soltanto.
Tu sei il mio fuoco mai spento, il mio faro!
Da te ritornerò, anima mia,
città di Maria!

*

ЗДАЛЕКУ 

Надто багато спогадів, хай їм грець! 
Все, що було збудовано, – нанівець.
Він тепер сірий, порожній, неначе мрець,
Дуже далекий.    
Звідти по небу вітер жене овець
І небезпеку.

Чи добереться буря сюди – хтозна.
Поки що тут квітне блакить рясна.
Там у нас геть інша була весна –    
З домішкою лиха.
В місті ж, де відбуваю своє заслання,
Дивно, бо тихо.

Навіть сирени, неголосні й глухі,
Губляться серед співу дзвінких птахів, 
Місто ще не пізнало отих страхів,
Смутку та втоми. 
Навіть лелеки дивляться із дахів –
Дивні, бо вдома.

Вдома… Я майже не розумію, як 
Це?  Забуваю навіть своє ім’я, 
Я ще не знаю, де я, а де не я,
Де моє місце.
Є тільки пам’ять. Плекай-но, душа моя,    
Вміст цей!

Травень 2022, Трускавець

DA LONTANO

Troppi, troppi ricordi, accidenti a loro!
Tutto quel che era in piedi – ora è raso al suolo.
La città è lontana, è un cadavere vuoto,
grigia la faccia.
Di là porta il vento le pecore in volo
e la minaccia.

Chi lo sa se anche qui arriverà la tempesta.
Per ora il cielo azzurro è vestito a festa.
La primavera laggiù era tutta diversa –
spolverata di male.
Nella città dove ora sono dispersa
il silenzio è irreale.

Pure gli allarmi, ammutoliti e sordi
si confondono fra gli uccelli canori,
la città non ha conosciuto gli orrori,
strazio e offesa.
Dai tetti le cicogne si sporgono fuori –
strano: hanno una casa.

La mia casa… ormai a stento capisco   
cosa vuol dire. Dimentico anche il mio
nome, dove inizia e finisce l’io,
qual è il mio posto.
Resta il ricordo. Anima mia, dall’oblio
salvalo, ben riposto!

Maggio 2022, Truskavets

*

НІДЕ

Я віднедавна всюди і я ніде.  Вперто й неспинно, 
Де б я не опинялась, війна іде, дихає в спину,
Дряпає серце, нашіптує сни про неминуче.
Де б я не опинялася, я завжди в Харкові й Бучі…

Надто багато тепер в мені сірки й заліза.
Всесвіт мій – думи мої сумні. Дім мій – валіза.
Справа – ненавидіти повік чортову зграю.
Де моє щастя й мій чоловік, навіть не знаю…

Марно ховаю від себе і від людей смуток і втому.
Де би не опинялася, я – ніде й хочу додому. 

8.07.2022, ніде

NESSUN LUOGO

Sono ovunque e in nessun luogo. Testardamente
in fuga, ho la guerra alle costole, sempre presente.
Accarezza illusioni, graffia via la fiducia.
Ovunque mi trovi, io sono a Karkhiv, a Bucha…

Dentro di me ormai solo zolfo e acciaio.
L’universo – i miei tristi pensieri. La casa – un bagaglio.
Il dovere – odiare l’orda che ci divora.
Dove siano la felicità e mio marito, lo ignoro…

Invano nascondo il dolore a me stessa e a chi ho intorno.
Sono ovunque – in nessun luogo e anelo il ritorno.

8.07.2022, in nessun luogo


Copertina: dipinto di Nicola Samori


Oksana Stomina (Mariupol, Ucraina). Poeta e scrittrice, attivista, fondatrice dell’organizzazione pubblica Paper Ladder, organizzatrice di molti progetti sociali, letterari, legali e di beneficenza, vincitrice del premio letterario Yuri Kaplan e del premio letterario Slavic Traditions. Autrice di diverse raccolte sulla guerra in Ucraina: “ATOmy fate”, “Near the war. Diari ucraini” (tradotto in inglese e lituano), “La guerra arriva senza invito” (tradotto in tedesco), “Per širdį” (“About the Heart” in lituano). Autrice di guide di gioco per bambini e adulti: “Walk with Marik” e “Wonderful Journey with Marik and Marichka“, oltre a raccolte di fiabe e poesie: “Secrets of the Old Wall“, “Lettera a un adulto“, “Poesie inaspettate“, “A proposito dei vivi“.
Guido Cupani. Quarantenne, mancino, papà, astrofisico, poeta. Lavora per l’Osservatorio astronomico di Trieste. Ha scritto Le felicità (Samuele 2011), Qualcosa di semplice sulla neve (Culturaglobale 2013) e Meno universo (Dot.com 2018). È tradotto in inglese da Patrick Williamson (Sonata for Gaza, Routledge 2018), sloveno e rumeno. Collabora con il Porto dei Benandanti di Portogruaro e con la rivista online Perígeion. Ha in cantiere una raccolta di haiku e un romanzo. Il suo ultimo progetto è 2milaventi2. Foto: Emma Cupani (2017)
Valeria Tsekhmaystrenko, nata a Bila Tserkva nella regione di Kyiv. Da 16 anni abita un Italia. Appassionata di poesia giapponese haiku e senryu.

Pubblicità

3 pensieri riguardo “Oksana Stomina, Ma non ditelo a nessuno”

  1. Seguo Francesco nel ringraziamento. Un lavoro importante per dare voce a quello che succede dentro l’anima di chi vive la guerra per davvero.
    Nino

Rispondi

Inserisci i tuoi dati qui sotto o clicca su un'icona per effettuare l'accesso:

Logo di WordPress.com

Stai commentando usando il tuo account WordPress.com. Chiudi sessione /  Modifica )

Foto Twitter

Stai commentando usando il tuo account Twitter. Chiudi sessione /  Modifica )

Foto di Facebook

Stai commentando usando il tuo account Facebook. Chiudi sessione /  Modifica )

Connessione a %s...

Questo sito utilizza Akismet per ridurre lo spam. Scopri come vengono elaborati i dati derivati dai commenti.